Повернутися в той сон, де вмираюче море чи просто розтрісканий солончак зі жменькою галасливих чайок над цією сліпучою сіллю, а на високому обриві хижка, давно закинута і відкрита вітрові, що пахне риб’ячими нутрощами. І в ній ми намагаємося любити одне одного, незграбні та розгублені від раптової пекучої пристрасті, наче діти, у яких вперше.

Ясмина виповзла кудись нагору, обкрутилася довкола бантини, як змія, і дивиться пронизливо й зелено, як він притискає мене до стінки. І мені знову ніяково, я дерев’янію й пригадую, як не могла змусити себе доторкнутися до свого першого кавалера, якого привела знайомитися з батьками, у їхній присутності.

Що ти, кажу йому, твоя дружина дивиться. Він кашляє як сміється, і сміється ніби кашляє, не розбереш. Ясмина мені не дружина, каже, не бійся, то все несправжнє, то лише про людське око, кажу тобі – нема чим перейматися, а ти не дивися, Ясмино.

Він кашляє і пожирає мої голі груди сухими гарячими губами. Вона ліниво й довго розкручується і падає долі, з легким стуком і м’яким прохолодним шурхотом, достоту як змія. І з тим же шурхотом повільно піднімається схилом вгору і зникає в траві.

Лягай, каже він, море висохло, нам нікуди вертатися.

Моя перукарка завжди дуже старанна. Зараз вона вагітна. Кілька днів тому, ретельно підстригаючи мені гривку, вона на хвилину притулилася до мене своїм вже великим животом, і в цей момент дитина поворухнулася. Так дивно відчувати, як тебе торкається хтось, зовсім не твій і майже зовсім ще нетутешній.

Настає час, коли абсолютно перестає бути страшно, з будь-якого приводу, якщо тільки в тебе немає дітей. Тепер можна незворушно пхати руку у відкритий вогонь, пірнати у штормове море, збиратися на війну, милуватися далекими чоловіками і вигадувати спільну мову з жінками крихкими, як порцелянові фігурки, знаючи, що все одного нічого не вийде. Народитися жінкою означає визнати всі інші страхи маловажними. Але ти ніколи не скажеш про це вголос.

Бо свій час настає на все, інколи тебе вбиває повільний рух, люди, які ліниво повзуть попереду тебе у вузькому дерев'яному коридорі біля будівництва, кондукторка, яка ліниво відлічує решту за кілька секунд до твоєї зупинки, законсервовані роки, що минають між знаковими освідченнями, апокаліпсис, який змушує себе чекати; а потім: ррраз - і все ніби карусель на світловій швидкості, кожного ранку інше місто, немає часу подумати про навіщо, не встигаєш короткої літньої ночі донести голову до подушки, як вже зима, і поки ти не складеш із зеленкуватої криги вічну максиму "Все збувається" - ти не підеш додому.

А потім все одно прокидаєшся в знайомому з дитинства ліжку, під прочиненим вікном, за яким так само кричать на світанку півні і валують пси, поколіннями змінюючись на своїх вічних постах. Ліжко гойдається, як поштовий диліжанс, що кудись везе тебе вночі старою польовою дорогою, пливе, ніби корабель, що відносить тебе з теперішнього Часу_Серйозних_Вчинків у прекрасні й дурні юні часи, коли дозволялося мріяти стати піратською капітаншею і безтямно закохатися в Пітера Блада. Але й зараз світ іще безмежний і прекрасний, якщо у тебе при одній думці про когось температура піднімається до тридцяти дев'яти. З певної точки зору це і є сенс життя. І ще.

Є лише речі, про які ніколи не скажеш, але немає таких, про які ніколи не напишеш. Потрібні тільки Інші_Слова, темне золото дорослішання.

Іван Генералич. Ісус на хресті

Найкраще зображання зими вдається представникам шкіл наївного живопису. Скоцюрблена людина-недомірок всередині іграшкового, але все одно величезного світу, заповненого снігом по самісінькі свої іграшкові кордони, і вічний, ще брейгелівський туск. Або отакий Ісус на обмерзлому хресті, майже як живий, білі птахи під нічним снігопадом, свічки на цвинтарному горбі над абсолютно безлюдним хутором. Зима.

У передзимку я завжди думаю про дві речі. По-перше, ці ранні сніги страшенно еротичні. Коли б вони не падали, завжди мають такий присмак, як любощі із людиною, що видужує після тяжкої хвороби: прохолодний інший дотик до роз’ятреного гарячкою тіла, небо як подразнена слизова, волога штукатурка будинків, що пахне людською шкірою. Шорсткі пальці, потріскані губи. Швидка і зникома інтимність.

А ще смішно, як мало людині потрібно, щоб створити собі ілюзію затишку і безпеки. Невелика комірка, стіни в дві цеглини чи одну панель – і вже здається, що затулився від холоду й ночі. Та варто більш-менш серйозній стихії дмухнути на цей будиночок, як вовкові у «Трьох поросятах» - затишок одразу репне по швах. І ти опинишся посеред безмежжя, в якому над тобою висить чужий, крижаний і крихкий місяць, ліс тривожно гуде і показує тобі всі можливі обличчя жаху, мох повзе по фортечному камені, шибениці при дорозі скриплять під вагою тіл, обліплених снігом, а застигле море на обрії стрімко береться льодяною кіркою, поглинаючи заблукалі кораблі. Одна довга ніч повного життя, шлях туди і назад, а зранку ти знову прокинешся під своєю порепаною стелею. І буде зима.

Спати із запаленим шийним нервом, який відстрілює пекельним болем у скроню і потилицю, дуже цікаво. Одразу уявляєш відчуття тортурованих, яким заганяли в голову різні металеві шпичаки, а також стрімко починаєш опановувати медитативні практики йогів, які вміють спати на цвяхах.

Десь поділися всі ці убивчо сильні речі, котрі тримають невидимими прищепками на невидимому повітряному дроті – а здається, що літаєш. Стільки свободи, що навіть страшно. І земля надто близько.

Минулої ночі липа під вікном, яка довго і стоїчно тримала на гілках бурштинове листя, якось конвульсивно затремтіла і моментально струсила його усе. Залишився тільки єдиний, добре помітний на голому дереві листок. Чистий тобі О’Генрі, чорт забирай. Тієї ж минулої ночі туман то відступав, то наближався, захоплюючи все більший простір. У якийсь момент він проковтнув усі звуки, навіть безупинне собаче валування у кварталах приватної забудови, підійшов близько і приліпився до віконного скла. Ще трохи – і опинився би всередині. Це було в найглухішу годину, десь між четвертою і п’ятою ранку, більшість людей спала і не зауважила цього моторошного короткого візиту. А туман, виявляється, знає багато облич, і вміє їх показувати, коли потрібно.

А потім, зранку, я купила в якоїсь досвітньої бабці біля базару сім великих пізніх яблук. Вони були такі червоні, що гаряче на них дивитися, і такі холодні, що боляче тримати в руці. Можна було струснути яблуком біля вуха і почути, як всередині калатають маленькі, сухі, блискучі й осінні серця.

У дитинстві я щиро вірила, що моя мама – чарівниця. Наприклад, приходячи ввечері з роботи, вона демонструвала одне зі своїх чудес. Перевдягалася у напівтемній кімнаті, а коли я забігала до неї, вона одним легким рухом руки стріпувала свої кофтинки і витрушувала з них маленькі, тріскотливі, колючі зірки. Це тепер я знаю різні дорослі слова - синтетика, електростатика. І часто думаю: добре, якби людину можна було обережно взяти в руки, як найдорожчу іграшку, обережно струснути біля вуха і почути, як всередині неї лагідно шкребуться всі ті маленькі колючі зірки, яких вона ще не встигла роздарувати.

Ага, і ще принагідна ремарка. Під впливом сезонної істерії створила собі сторінку на Вордпресі . Щоб всяке різне творче викладати, вірші там, то-сьо. Так що велкам, коли раптом що.

Щорічне осіннє свято таки відбулося. «Терри Героїки» я чекала ще із літа, ходили різні тривожні чутки – типу її не буде, бо в місцевої влади нема грошей, і всяке таке. Але, на щастя, все сталося. Тепер із цією радістю можна жити ще рік.
Хтось може скептично ставитися до «Терри», мовляв, костюмований балаган, комедіанти в бляшанках і пір’ї. Але я переконана, що всі без винятку ці одержимі (в найкращому сенсі цього слова) васали Кліо – благословенні, бо їхнє є Царство Небесне.
Ну і Кам’янець прекрасний за визначенням.

( ++++Кам’янець. Terra Heroica++++  )

А ще, коли я зістарюся і захочу неперебутнього світла і спокою – цілком можливо, що візьму й оселюся в Хотині. Бо там багато горіхів, вони падають і затишно стукотять, коли вітер, і листя їхнє пахуче також падає. Бо там кольорові хатки із заскленими дверми, а пралі з місцевого притулку для літніх людей покотом сплять під полуденним жовтневим сонцем на веранді, коло розвішаної білизни. Бо там в кожному подвір’ї достигає айва, і я постійно гадаю, чи не спадок це османського панування, ці žute dunje зі старої боснійської пісні. Бо там в городах сонячні гарбузи і штахети з кукурудзиння, а біля ґанків цвіте рясний мороз. Бо там у лікарні засипані листям сходи, а над входом зображений добрий самаритянин. Бо там так тихо, що, коли над головою пролітає великий ворон, чути свист повітря, яке він розтинає крильми. Бо там Дністер, в якому зараз багато води, і він через це хлюпає до берега, як море. Бо над ним фортеця, в якій саме зараз смолять дахи, до якої я приїздитиму щороку, сідатиму на камені над водою і думатиму про дивного босняка Ахмета Шабу, який штурмував цю фортецю з турецьким військом, переплив оскаженілий від повені Дністер, вижив і повернувся до рідного Сараєва, але відтоді полюбив подовгу дивитися на воду. Він існував такий насправді, сараєвський хронікер, що повернувся з-під Хотина, тільки звали його Мустафа Башескія. Але це вже зовсім інша історія.

( ++Хотин++ )

Амінь.

Я спала довго, нарешті трохи відіспалася і збагнула, що все воно вже закінчилося.
Форум видавців із ЛітФестом разом у мене цього року був сумбурним, хаотичним, зібганим і фіг зна яким ще. Зате були хороші люди, сподівані книжки та іскрометний Раскардаш Оркестр на чолі з nedobalkan’ом, які несподівано та ефективно зігріли заледенілу мене севдалінками. Енівей, в сухому (чи мокрому, бо у Львові традиційно ллєло) підсумку залишилося кілька ключових подій:

1. Більшість лайвджорнал-мешканців уже знає, що 13 вересня ці двоє чудових людей стали чоловіком і дружиною. Сподіваюся, вони завжди будуть такі ж щасливі, а в рамках наступного Форуму також матимуть чим порадувати вдячну публіку :)*

2. Творчий вечір Костя Москальця вдався навіть попри те, що сам Кость не зміг приїхати через хворобу. Свою порцію світла я вдячно отримала, щиро бажаю Костеві видужати якнайшвидше і вже починаю шукати «Армію світла», котру Морозов обіцяв із дня на день.

3. Андрухович і «Карбідо». Чула радикально протилежні відгуки, але мені сподобалося. Можна по-різному ставитися до Ю.А., та харизму не перешибеш нічим :) «Індія» була прекрасною, але моїм треком того вечора стало «Танґо «Біла троянда». Власне, ролик – саме з ним. Запис просто із залу, звук, відповідно, не фонтан, тож вибачайте. І про всяк випадок – сам текст вірша .

…Я мало сплю.
Вдивляюсь за вікно.
Туман у Понті. Сонний шерхіт мідій.
А вчора, після півночі, Овідій
Приніс пісні і молоде вино.
Журився, що півосені хворів,
Що дах прогнив, рука тремтить старечо.
Та пам’ять, мов невпинна кровотеча,
Все повертає у жорстокий Рим.
І плащ його зимовим штормом пах,
Що падав на розхитані причали.
І довго очі щось його кричали,
Та пісня запікалась на губах.

До ранку я світив свої вогні.
Сидів і думав, спершись на коліна:
Чи зможе тілом вижити країна,
Коли її душа у вигнанні?

Я часто згадую цей текст. Особливо відтоді, як війна зовсім близько. Ці підступні цеглини «галактики Гутенберга», котрі начебто роблять нас відлюдькуватими шизофреніками, так само беззахисні перед бомбардуванням чи артобстрілом, як і ми, їхні шизоїдні господарі. Хотілося б думати, що вони здатні на більше, ніж просто видовищно горіти чи бути вузьким і звичним схроном для заляканого дійсністю індивідуаліста. Хоча б тому, що вони – мова, а тому – завжди і всюди дім.

Міленко Єргович
Бібліотека

Зачуєш свист над головою, потім проминуть дві-три напружених секунди, а тоді внизу, десь у місті, пролунає вибух. Із твого вікна завжди добре видно це місце. Найперше високий, тонкий стовп пороху, що перетворюється на дим і вогонь. Ще якусь мить чекаєш, аби визначити, про який дім йдеться. Якщо пожежа буде повільна й лінива – отже, підпалило хату якогось сіромахи. Якщо вогонь здіймається великою синьою кулею, тоді горить чиясь любовно відремонтована мансарда з лакованою дерев’яною обшивкою. Якщо палає довго й рівно, то це дім багатого міського ґазди, повний старовинних масивних меблів. Але якщо полум’я шугне вгору зненацька, дике і безладне, ніби коси Фарри Фосетт, і ще швидше зникне, залишаючи тільки клапті попелу, які розносить вітер над містом – ти знаєш, що це щойно згоріла чиясь домашня бібліотека.

( далі )

Це майже забуте відчуття, коли пізно ввечері на останнє метро, встигну-не встигну, холодний вітер з Дніпра майже не відчутний, коліна тремтять, а світло з чужих вікон таке нестерпне. А потім притискатися лобом до брудного скла в маршрутці і намагатися ворожити «любить-не-любить» по автах із ввімкненими фарами у вологій імлі – машини з номерами його міста тут все-таки рідкісні, отже, якщо така трапиться назустріч, тоді все ж...

Все стирається, як зуби-різці у старого звіра, ніхто би й не повірив, що можна пережити те, що здавалося найстрашнішим, що можна дожитися до благостного спокою і не вмерти від сорому за це. Але це тільки зовні, всередині завжди дуже гаряче, тому й триває зовні ця безперервна сієста. Не дивно, що нема сили навіть розгребтися з мейлами і відписати дивним дівчаткам з паралельного світу, схожим на власне обличчя по той бік дзеркала, дівчинці Азрі в Сараєво і дівчинці Ані в Загреб, з такими різними історіями, але все про одне. І треба написати їм обом – мовляв, обіймай свого лицаря міцніше, не випускай з обіймів, лиха чарівниця перетворить його спершу на отруйну змію, потім на розпечений залізний стовп, потім на крижану брилу, але заплющуй очі і не відпускай обіймів, і тоді ти побачиш. Я би написала, якби не це нестерпне гаряче сонце під діафрагмою.

А день почався з відчуття пекучої ненависті до чотирьох людей, з якими прожила разом понад два роки, найближче. Вони випили мою кров і говорять моїми словами, а я мовчу обличчям в подушку. Ніби нешкідливі такі, паперові, а все ж. Не дай Боже нікому, в принципі.

Моя пам’ять, мабуть, схожа на старий креденс, повний всілякого безсистемного, але по-своєму страшенно важливого мотлоху. Я часто думаю про жарти, які свого часу зі мною зіграло зорове та нюхове запам’ятовування, позбавляючи події конкретних координат в часі та просторі.

Скажімо, Франківськ. Мені важко пригадати раціональні приводи та формальне наповнення візитів до цього міста, одного з тих, які я люблю найбільше в світі. Пам’ятаю несуттєві деталі – дощ, смертельне і хронічне бажання відіспатися, жахливі деруни з м’ясом в якомусь генделі під вивіскою з карикатурним гуцулом, малюнки Сорохтея, виставлені в Колегіаті, призахідне сонце, що відблискувало в калюжах на майдані Шептицького, гігантського кота, що спав у чиїйсь кватирці, безладні пошуки вулиць і місцин, які я так добре знаю з різноманітних інтимних історій, хоча насправді ніколи не бачила, натерту черевиком ногу. Але важливо навіть не це. Я пам’ятаю запах дощу і промоклої наскрізь парасольки, мокрих газет, куплених в дерев’яному кіоску з пресою в центрі, запах самого кіоску, запах поліграфської фарби «Нашого Станиславова», який обережно несла за пазухою, запах листя, що почало пріти вже на гілках, запах бензину над дорогою.

Я йду через міст, злива щойно закінчилася, у річищі Бистриці майже не видно каміння, на дорозі страшенно багато машин, а попереду йде Він. Спиною до мене. Значно молодший за того, яким його знаю, і я не переживаю, що він мене зауважить, бо наші часові виміри не перетинаються. Назустріч ідуть якісь недоречні люди. Я заплющую очі, вдихаю глибоко і бачу – як муха фасеточними очима химерну плямисту мозаїку, як осліплий Нео у місті машин, наче кажан, що ехолокує в польоті. Бачу, як ходять всі його м’язи під одягом і в який візерунок вкладаються пасма волосся на шиї. І розплющую очі від звуку удару. Він впускає на асфальт складену парасольку, нахиляється за нею і озирається. І тоді запахи перестають існувати, як перестають існувати різні виміри – бо перестає існувати час і все решта.

Мої щоденні вінницькі шляхи вряди-годи перетинаються зі шляхами тихого, чемного і абсолютно химерного толкініста. Я досі не навчилася завчасно вирізняти його серед інших людей, і до кульмінаційного моменту сприймаю його як чоловіка, що хоче звернутися із запитанням "Котра година?". Натомість він впізнає мене здалеку, і щось в моєму вигляді підказує йому, що до мене можна звертатися як до особи довіреної. Під час першого зіткнення він повідомив мені, що я - "красивая как эльф по жизни". Під час другого - з розгубленим виглядом запитав: "Далеко ли отсюда дорога в Гавани?". Наступного разу він підійшов упритул і погрозливо заявив: "Сильмариллы не нашли!". Сьогодні він зустрівся мені знову. "Тьма сгущается на востоке", - застеріг мене він. "Да-да", - наполіг переконливо, коли я з недовірою поглянула в небо.
Тьма сгущается на Востоке. У нас просто іде дощ.