Моя пам’ять, мабуть, схожа на старий креденс, повний всілякого безсистемного, але по-своєму страшенно важливого мотлоху. Я часто думаю про жарти, які свого часу зі мною зіграло зорове та нюхове запам’ятовування, позбавляючи події конкретних координат в часі та просторі.

Скажімо, Франківськ. Мені важко пригадати раціональні приводи та формальне наповнення візитів до цього міста, одного з тих, які я люблю найбільше в світі. Пам’ятаю несуттєві деталі – дощ, смертельне і хронічне бажання відіспатися, жахливі деруни з м’ясом в якомусь генделі під вивіскою з карикатурним гуцулом, малюнки Сорохтея, виставлені в Колегіаті, призахідне сонце, що відблискувало в калюжах на майдані Шептицького, гігантського кота, що спав у чиїйсь кватирці, безладні пошуки вулиць і місцин, які я так добре знаю з різноманітних інтимних історій, хоча насправді ніколи не бачила, натерту черевиком ногу. Але важливо навіть не це. Я пам’ятаю запах дощу і промоклої наскрізь парасольки, мокрих газет, куплених в дерев’яному кіоску з пресою в центрі, запах самого кіоску, запах поліграфської фарби «Нашого Станиславова», який обережно несла за пазухою, запах листя, що почало пріти вже на гілках, запах бензину над дорогою.

Я йду через міст, злива щойно закінчилася, у річищі Бистриці майже не видно каміння, на дорозі страшенно багато машин, а попереду йде Він. Спиною до мене. Значно молодший за того, яким його знаю, і я не переживаю, що він мене зауважить, бо наші часові виміри не перетинаються. Назустріч ідуть якісь недоречні люди. Я заплющую очі, вдихаю глибоко і бачу – як муха фасеточними очима химерну плямисту мозаїку, як осліплий Нео у місті машин, наче кажан, що ехолокує в польоті. Бачу, як ходять всі його м’язи під одягом і в який візерунок вкладаються пасма волосся на шиї. І розплющую очі від звуку удару. Він впускає на асфальт складену парасольку, нахиляється за нею і озирається. І тоді запахи перестають існувати, як перестають існувати різні виміри – бо перестає існувати час і все решта.

Мої щоденні вінницькі шляхи вряди-годи перетинаються зі шляхами тихого, чемного і абсолютно химерного толкініста. Я досі не навчилася завчасно вирізняти його серед інших людей, і до кульмінаційного моменту сприймаю його як чоловіка, що хоче звернутися із запитанням "Котра година?". Натомість він впізнає мене здалеку, і щось в моєму вигляді підказує йому, що до мене можна звертатися як до особи довіреної. Під час першого зіткнення він повідомив мені, що я - "красивая как эльф по жизни". Під час другого - з розгубленим виглядом запитав: "Далеко ли отсюда дорога в Гавани?". Наступного разу він підійшов упритул і погрозливо заявив: "Сильмариллы не нашли!". Сьогодні він зустрівся мені знову. "Тьма сгущается на востоке", - застеріг мене він. "Да-да", - наполіг переконливо, коли я з недовірою поглянула в небо.
Тьма сгущается на Востоке. У нас просто іде дощ.

Колись я думала, що по-справжньому чесна людина ніколи не вважатиме себе до кінця дорослою. Це не зовсім так. Ти відчуваєш, що остаточно виросла, коли заходиш у спальню до батьків, і ловиш там чужий запах – не твій-рідний-невідчутний, а незнайомий. Так пахнуть батьки, а ти тепер – інакше.

Звичні щоденні обличчя інших людей – це звичні відображення в координатах нашої свідомості. Втрата координат – свого роду шок. Якщо стати позаду когось і подивитися на нього у дзеркало, це буде вже інакше обличчя. Схоже на знайоме, але вже не таке. Тому я боюся дивитися у дзеркало, коли хтось стоїть позаду.

У всіх іноземних мовах, які доводилося вивчати, мені найтяжче давалися заперечні фрази. Всі ці частини «не», які в різній кількості та різній послідовності слід було запхати в одне речення, відкусювали по шматочку від гарного і круглого, як яблуко, іншого світу, який я намагалася спробувати на смак мови, і врешті не залишали мені нічого. Я виснажувалася і зітхала. Тому заперечних речень я не люблю і досі.

Щось дуже дивно поводиться у мені. Зокрема, коли я дивлюся на деяких людей, а вони роблять щось незграбне, некрасиве, що може комусь видатися сміховинним – химерно посмикують ногою, роблять потворну гримасу, зачіску, яка їм не пасує, підвищують свій глибокий красивий голос до вереску, вдягають ядучо-рожеву футболку, горбляться у кріслі, вживають в розмові слово, неправильно розуміючи його значення – я скулююсь, наче від фізичного болю, наче мене вдарили наскрізь чимось гострим. Це означає, що я когось люблю. Цей підшкірний доказ любові значно надійніший за самопереконання. Бо ж переконати себе я можу і в тому, що люблю стілець. Але коли в пучках болять нервові закінчення – тоді це воно.

Я схожа собі на улюблену, але заслухану до дірок і відрази пісню, від якої колись давно мене нападали судоми екстатичної насолоди. Саме тому я сьогодні знімаю навушники і пробую слухати звуки світу.

Вважається, що люди брешуть дуже часто – жінки близько двохсот разів на день, а чоловіки – приблизно сто дев’яносто три рази. Я хочу закрити рота назавжди і нічого ніколи не говорити. І не чути нічого, що важливіше.

Бронхіальне дерево в легенях начебто формується після чотирьох місяців і двох тижнів внутрішньоутробного розвитку. Моє дерево проросло із замерзлої насінини, виросло крихким і вкритим інеєм, воно втомлено хилиться і обтрушує з себе непотрібні слова, які важко видихати. У грудях ворушиться, кришиться і штрикає колюче біле світло, подібне на таке, що буває від нещасливої любові. Хоча невідомо, чи є в любові вимір щастя, якого не можна заперечити.

Здається, десь іще є краї, де я могла би жити. Переїхати туди, де мене ніхто ніколи не знав, і, що називається, почати все від початку. Жодної біографії, жодної міцної нитки, яка ріже по живому. Купувати хліб і великий бутель питної води завжди в того самого продавця, який усміхатиметься, не знаючи мого імені. Ховатися від пообіднього дощу під розпеченим балконом посеред вулиці, з насолодою вдихати запах прибитого краплями пилу, гризти зелене яблуко, куплене поруч у вуличного торговця, який теж посміхається, не знаючи мого імені. Не мати потреби підтримувати розмову. Дивитися ввечері із веранди на морський залив, у якому швартуються білі кораблики, слухати, як в камінних судинах вулиць відлунюють перегуки рибалок. А, і так – стати андрогіном, надстатевою істотою, і нарешті заспокоїтись.

Я так тебе люблю.
      За Вінницею – осінь.
Іще Південний, а
      уже холодний Буг,
Із винниць п’яний дим
      лежить в пожовклім просі,
І жовтий листопад
      в долоні білій вщух... 

Я так тебе люблю.
      Моїх молитв анданте...
А ти смієшся десь
      і скрипка виграє...
Тобі танцює зал і грають оркестранти,
Тобі якийсь мужик
      вино червоне п’є. 

Я думав, воля – це
      коли вуздечка срібна,
І чорний кінь, і степ
      без ворогів і меж...
А воля – це коли, 
      нікому не потрібний,
Ідеш крізь листопад,
      який нікому теж... 

Тихше, тихше, дерев’яними сходами спускається до річки, недожований куплет співанки притискає язиком за щокою, качки зимують в незамерзаючій проталині, світла сонячна тирса гойдається на хвилях, іржаві баржі гойдаються, кицька на іржавій палубі гойдається, міст гойдається; дивиться вниз і відчуває, що міст пливе, а річка стоїть. Гранітні брили болять, як поламані зуби, хтось полоще білизну вниз по течії, мокре сміття пахне на берегах, можна не плакати, бо нічого не змінилося – мало в кого бувають такі стабільно хороші новини, нашорошуватися чи наїжачуватися – яке слово підібрати, прокусить щоку зсередини, тепер боляче їсти морозиво на вітрі, молода зелена трава проростає вздовж теплотрас, чоловік незграбно розвішує мокрі жіночі плаття на балконі, так сонячно й важко, ніби хтось важливий просто зараз народжується. А люди тріпають у подвір’ях килими й ні про що не здогадуються; стрибає, стрибає, ніяк не може дістати рукою важку снігову хмару, що вчепилася за хрест на церкві та не рухається; такі голосні рипучі дерев’яні сходи, і так виснажливо все вгору, вгору.

За сто років потому, як у кімнаті свого багатого будинку душився бронхіальними хрипами багатий купець, споглядаючи останній для себе відблиск призахідного сонця на пляшечці ліків, його привид замислено стоїть у цій же кімнаті, заклавши руки за спину, і дивиться з вікна на зиму. Зима розчиняється у річці, розкидаючи колючі бульбашки і білі крихти, як таблетка солпадеїну, така ж знеболювальна. Сходами будинку ходять діти за руку з батьками, розглядають картинки на стінах – зі страшним намальованим Чебурашкою, наприклад – і плачуть. У будинку тепер лікарня для них. Діти подорослішають і забудуть, як плакали, тільки в напівсні їм з’являтиметься вишкір Чебурашки, у порівнянні з яким посмішка Чеширського кота – блідий відблиск.

Я проростаю в інших. Це ніби ти живеш у будинку номер вісім, але насправді це зовсім не будинок, а флігель з вікном на лабораторію здавання крові, міжбудинковий протяг колихає намальований на стінці напис „лабораторія” зі стрілкою, у тебе на вікні цвіте алое, а після сьомої зранку завжди починають шуміти, люди заходять в лабораторію, в такий самий обшарпаний флігель, як і твій, а виходить кожен з маленькою, ледве помітною дірочкою на руці, і в кожному трохи менше крові, ніж зазвичай, і ти почуваєшся членом якоїсь таємної секти вампірів, бо можеш бачити щось недозволене, щось таке, дуже інтимне, вираз обличчя людини, в котрої щойно відібрали її кров, це секундне і невловиме, але ти його бачиш.

Або ніби живеш у підвалі з вікнами на міський тротуар, рахуєш сотні ніг, що проходять повз тебе щодня, знаєш запах невитравної цвілі на шкірі і волоссі від вічної сирості. І маєш біля вікна кущ бузку, що зацвітає найраніше в місті, бачиш тільки його корені і тішишся тим, що ніби миєш ноги цьому найранішому цвітові.

Або ніби днюєш і ночуєш в маленькій натопленій цирульні, спостерігаєш, як триває зима за дверима, і все чекаєш, що прочиняться двері, зайде лицар-пілігрим, хукаючи на змерзлі пальці, дозволить тобі обстригти його м’які кучері на знак покори, а потім ви разом підете до річки – годувати з рук хлібом останню білу рибу, яка не боїться холодів.

Чужі голоси ростуть крізь мене і стають довгими, як волосся. Я проростаю в інших, і коли висмикую корені, рухаючись далі життям, тягну інших за собою, як чужорідні вузли на пасмах коренів. Кажуть, це симбіоз.

Місто Вінниця інколи здається мені пляшкою газировки, що надто довго простояла відкритою - аж так, що з неї, як газ, вийшло все українське. Дешева есенція шароварності ситуації, зрозуміло, не рятує. Від неї стає рудим язик і відчутно нудить. Коли нудота стає нестерпною, я заспокоюю себе думкою, що Пан Біг просто мусив вчасно спохопитися і таки закрутити пляшку. І я ще відчую живий гострий смак - нехай хоч при самому денці.

ГЕРОЯМ
СЛАВА!

і ось дещо:







( + власне бій )

А взагалі в Кам*янці було чудово. Думаю, що візьму собі за традицію - родинну, скорше за все - їздити туди.